 В
цивільно-правових правовідносинах існують два види спорів: майнові та
немайнові. Одним із видів немайнових спорів є справи про відібрання дитини.
Незважаючи на те, що питання про відібрання дитини є дуже важливим для
будь-якого суспільства, в українському законодавстві це питання розглянуто не
досить детально. Основними нормативно-правовими актами з цього питання є
Конституція України, Сімейний кодекс
України, Кодекс про шлюб та сім’ю, Закон України «Про виконавче провадження»
Закон України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для
дітей» та Інструкція про проведення виконавчих дій.
Варто зазначити, що в діючому законодавстві не існує чіткого визначення
поняття «відібрання дітей». Це можна представити як сукупність певних дій
уповноважених державою осіб, які спрямовані на захист прав дитини та полягають
в передачі дитини від батьків або інших суб’єктів до осіб, визначених рішенням
суду.
Відповідно до статті 6 Закону
України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для
неповнолітніх” спори, що виникають із сімейних правовідносин, розглядаються
спеціально уповноваженими на те суддями. Зокрема, суди розглядають справи про відібрання
дітей. Отже, єдиною правовою підставою для відібрання дитини є відповідне
рішення суду, ніякий інших орган або посадова особа не вправі вирішувати це
питання.
Проаналізувавши положення Сімейного кодексу України та Кодексу про шлюб
та сім’ю можна виділити кілька варіантів відібрання дитини. Зокрема. Стаття 163
СКУ визначає право батьків на відібрання дітини. Відповідно до Закону батьки мають переважне
право перед іншими особами на те, щоб малолітня дитина проживала з ними. Батьки
мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка
тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду. Але не варто забувати,
що суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і переданні її батькам
або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам.
Тому для захисту прав та інтересів дитини сімейне законодавство
передбачає норму про відібрання дитини у батьків. Таке відібрання може
відбуватися за рішенням суду як з позбавленням батьківських прав так і без
цього. У випадку позбавлення батьків прав дитина передається на утримання
опікуну, піклувальнику, іншій особі або органу опіки та піклування. Стаття 170
СКУ визначає порядок відібрання дитини без позбавлення батьків батьківських
прав. Зокрема, суд може постановити
рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх
батьківських прав, у випадках, передбачених для позбавлення батьківства, а
також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя,
здоров’я і морального виховання. У цьому разі дитина передається другому з
батьків, бабі, дідові, іншим родичам — за їх бажанням або органові опіки та
піклування. У виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або
здоров’я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити
рішення про негайне відібрання дитини від батьків. У цьому разі орган опіки та
піклування зобов’язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк
після постановлення рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення
батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері,
батька без позбавлення їх батьківських прав. З таким позовом до суду має право
звернутися прокурор. Якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню
дитини її батьками, суд за заявою батьків може постановити рішення про
повернення їм дитини.
Питання винесення судового рішення нерозривно пов’язане із його
виконанням. Як відомо, в Україні виконання рішень судів здійснює державна
виконавча служба. Закон України «Про виконавче провадження» також визначає
порядок відібрання дитини. Стаття 78 Закону визначає, що під час виконання
рішення про відібрання дитини державний виконавець провадить виконавчі дії з
обов’язковою участю особи, якій дитина передається на виховання, та з
залученням представників органів опіки і піклування.
У
разі потреби державний виконавець може звернутися до суду з поданням щодо
вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого чи лікувального
закладу.
У
разі коли боржник перешкоджає виконанню рішення про відібрання дитини, до нього
застосовуються заходи, передбачені законом.
Також у разі невиконання боржником рішення суду в добровільний строк
державний виконавець виносить постанову про стягнення з боржника виконавчого
збору у розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Як
бачимо, сам механізм відібрання дитини в нашому законодавстві розкрито досить
схематично, відсутне легітимне визначене поняття «відібрання дитини», а також
необідні дії державного виконавця під час примусового виконання судового рішення.
Головний державний виконавець Владислав
Тартачний
|
