 Зага́льна деклара́ція прав люди́ни — рішення Генеральної Асамблеї ООН,
прийняте у 1948 році, яке є найбільш
авторитетним джерелом міжнародних норм щодо прав людини. Загальна декларація разом з
Міжнародними пактами про права людини іноді позначається як Міжнародний
Білль про права людини.
«Загальна декларація прав людини» була прийнята
Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня
1948 в паризькому палаці Шайо. Вона прекладена принаймні 375
мовами й діалектами мов. Декларація була прямим наслідком досвіду Другої світової війни і вперше сформулювала ті
права, які повинна мати кожна людина. Вона складається з 30 статей, зміст яких був уточнений
і розвинутий через інститути міжнародних угод, регіональних та національних
конституцій та законів. «Міжнародний Білль про права людини» був прийнятий
Генеральною Асамблеєю в 1966
після затвердження двох Міжнародних пактів: «Міжнародного
пакту про економічні, соціальні та культурні права» та «Міжнародного
пакту про громадянські та політичні права».
Європейські філософи епохи Просвітництва розвинули теорію природного права, під впливом якої були сформульовані
такі документи, як англійський Білль про
права 1689, американський Білль про права та
французька Декларація
прав людини і громадянина.
Під час Другої світової війни потреба в прийнятті
міжнародного білля щодо прав людини. У своєму звертанні до нації 1941 президент США Франклін Рузвельт закликав до захисту того, що
він назвав істотними чотирма свободами: свободи слова, свободи совісті, свободи від страху та свободи від злиднів. Ця
декларація відображала переконання початку 1940-их,
за якими захист прав людини повинен був стати умовою мирних угод після
закінчення війни. Статут ООН
підтвердив віру в фундаментальні права, гідність і цінність людської істоти і
зобов'язав усіх членів ООН забезпечити повагу й дотримання людських прав та
основних свобод для всіх без розрізнення щодо раси, статі, мови чи релігії
Коли після Другої світової війни злочини Нацистської Німеччини стали відомими
світовій громадськості, склався консенсус щодо того, що Статут ООН недостатньою
чітко визначає права, про які йде мова. Виникла потреба прийняття загальної
декларації, яка б уточнила перелік прав людини, щодо яких діяли б положення
Статуту ООН
За дорученням генерального секретаря ООН підготовку
проекту Декларації очолив канадець Джон Петерс Гамфрі.
Незадовго до того він був призначений директором Відділу прав людини ООН Для
роботи над підготовкою документу, що спочатку мислився як міжнародний білль про
права була утворена комісія з прав людини. Членство в комісії за задумом
повинно було представляти все людство. До комісії увійшли представники Австралії, Бельгії, Білоруської Радянської Соціалістичної
Республіки, Чилі,
Китайської Республіки, Куби,
Єгипту, Франції, Індії,
Ірану,
Лівану, Панами, Філіппін, Сполученого Королівства, Сполучених Штатів Америки, Радянського Союзу, Уругваю та Югославії.
Загальна декларація прав людини була прийнята
Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 з 40 голосами «за». Голосів «проти» не
було, а 8 делегацій утрималися: Білоруська РСР, Чехословаччина,
Польща,
Українська РСР, Радянський Союз, Югославія,
Південна
Африка та Саудівська
Аравія).
За декларацію проголосували: Афганістан,
Аргентина,
Австралія, Бельгія,
Болівія,
Бразилія,
Бірма, Канада,
Чилі,
Китай, Колумбія,
Куба,
Данія,
Домініканська
Республіка, Еквадор,
Єгипет,
Сальвадор,
Ефіопія,
Франція,
Греція,
Гватемала,
Гаїті,
Ісландія,
Індія,
Іран,
Ірак,
Ліван,
Ліберія,
Люксембург,
Мексика,
Нідерланди,
Нова Зеландія,
Нікарагуа,
Норвегія,
Пакистан,
Панама,
Парагвай,
Перу,
Філіппіни,
Таїланд,
Швеція,
Сирія,
Туреччина,
Сполучене Королівство, Сполучені
Штати Америки, Уругвай
і Венесуела
Начальник управління юстиції Наталія Сирота
Начальник управління юстиції Наталія Сирота
|
